Скільки Ніна себе пам’ятала: ніколи не вважала ні себе, ні своїх батьків бідними. Навіть коли жила з ними в селі, ні в чому не мала потреби. Хіба що в думках не раз мріяла вийти заміж за хлопця-красеня, та жити з ним у місті. Так і сталось, але з роками. До того часу боялася назавжди залишитися в дівках, а на старість – піде в монастир. Савелій виявився тим чоловіком, який урятував її від такої долі. Через десять місяців після знайомства та зустрічей – відгуляли весілля – спочатку в селі, а наступного дня в місцевому ресторані. Не шкода було грошей витрачених на свято. Бо така подія стається лише раз у житті.
Троє синів, які з’являлися у світ впродовж трьох років, сповнюючи батьків великою радістю. Та згодом поставили їх перед проблемою, вирішення якої на щастя, не затягнулося. Однокімнатну квартиру в якій мешкали, за декілька днів обміняли на двокімнатну. В цьому посприяли батьки, друзі, які вчасно завжди приходили на допомогу, знаходилися поруч. Вони й, запрошували до себе в гості; сім’ями виїжджали на відпочинки.
Здавалося, так триватиме постійно, якби не новина, яку одного дня повідомив батько Савелія:
— У мене рак.
Спочатку думали: лікарі помилилися (таке й буває), та коли після повторного обстеження в іншому медичному закладі діагноз підтвердили, веселкові надії зникли вмить. Хвороба останньої стадії, не давала жодних шансів на життя. Поховали його за два місяці. А через рік – маму, яка не зазнавши мук у хворобі, померла від раптового інфаркту. Саме тоді Ніна лежала в пологовому будинку, очікуючи на четверту дитину – дівчинку. Так і не прийшла на похорони. Лікарі щодня втішали її, заспокоювали, боячись, що пологи будуть не вдалими. Але дівчинка народилася здоровою. Коли вона своїм криком сповістила про власне народження, сум за свекрухою розвіявся. Забував про горе й Савелій, коли тримав на руках свою маленьку крихітку.
І знову їхня квартира виявилася замалою. Й знову на допомогу прийшли батьки Ніни, друзі. На спільній сімейній нараді, було вирішено: продати квартиру батьків Савелія та їхню, щоб придбати для себе трикімнатну.
За шість місяців нова квартира в новій багатоповерхівці, стала подібна до королівського палацу, в кімнатах яких, могли себе тільки уявляти. Життя продовжувалося наперекір усім незгодам. Своїми посмішками, голосами, любов’ю, завжди підтримували діти. І тоді, здавалося, довкола виникав інший світ – осяйні ший, просторіший, дивовижні ший.
Коли в 1992 році Савелію запропонували долучитися до бізнесу – продавати шкіряні куртки, які спершу потрібно було привозити з Туреччини, він не роздумуючи погодився. Бо сім’я, потребувала чималих коштів, а робота архітектора, на якій працював, не була дохідливою. Ніна спочатку не хотіла погоджуватися з рішенням чоловіка, схиляючись до не добрих передчуттів свого серця, та після декількох непорозумінь, які виявилися не на її користь, усе-таки поступилась. Але ця радість виявилася тимчасовою. Вже за сім місяців, повертаючись з Туреччини, він став приманкою для рекетирів, які розстріляли його друзів, знищили автомобіль, забрали увесь одяг. А він… лежачи у лікарнях Румунії, а потім України часто згадував жахіття тієї ночі. В тому, як залишився живий, опинився на узбіччі дороги і його не помітили рекетири – не пригадував. Пізніше зрозумів – то була воля Бога. Сильнішим виявлявся страх, коли думав про вічність, своїх батьків, які, як вірив, знаходилися з Богом на небі, бо любили Його за життя на землі, шанували й славили. Савелій плакав, просив пробачення і зцілення для себе, та обіцяв навернутися до Нього всією сім’єю.
Господь почувши його молитви, дозволив знову стати йому на ноги, хоча здоров’я покращив тільки наполовину. Смак гіркоти, що довелося спробувати Савелію, стала солодшою за мед. І це була ще одна причина любити Бога сильніше, аніж любив у прожиті роки.
Якось за вечерею, сидячи за столом із дружиною та дітьми, він запропонував продати квартиру в якій мешкали, й переїхати у село. Його новині зраділи діти, тоді як Ніна не поспішала повертатися.
— Так, після тієї пригоди, що сталася з тобою, здоров’я в моїх батьків погіршилося, багато з господарства було продано для твого ж лікування, та вони ще справляються. А в нас діти, робота.
— Ти думаєш, наш Бог нам не допоможе? Коли Він урятував мене тієї ночі, зцілив і повернув до життя, то й заступиться в селі. Робота скрізь знайдеться. Її лопатою довіку не перегорнеш. То як?
Від його пропозиції, що линула в дуже лагідному голосі й ніжному погляді очей, які дивилися на неї, як у перший день знайомства, не могла відмовитися. Тай діти не припиняли вмовляти її, обіймаючи, цілуючи, мов метелики квітку.
— Добре, – сказала всміхнувшись, простягаючи свої руки, щоб іще раз обійняти кожного.
Їхнє рішення для батьків виявилося неочікуваним. Але вони не стали перечити. Гроші за продану квартиру, Савелій з Ніною вирішили приберегти, використавши для купівлі необхідних речей, лише маленьку їх частинку. Дивлячись на дерев’яний дім, вона зі сльозами на очах, згадувала трикімнатну квартиру, душею і серцем рвалася назад у місто. Натомість Савелій насолоджувався пахощами різнотрав’я, бархатисті пазелені хлібів на полях, лазурі неба, смаку джерельної води, тиші.
Коли літня ніч достигала й падала зорями з неба, самі вмощувалися в сіннику й до ранку віддавалися любовним почуттям один до одного.
Наприкінці літа, коли Ніна сповістила спочатку Савелію, а потім дітям і своїм батькам, що в травні наступного року в них знову народиться дитина, їхню оселю немовби перелетіли янголи. В усьому жінка ще більше почала відчувати Божу присутність: в природі, в хмарах, співі птахів і навіть у громі, що час від часу котився небом. Радість невичерпним джерелом била з її серця. Не очікувала тільки, що одного дня для тієї радості знову настане час ненадовго зупинитися. І це сталося в січні, напередодні Водохреща. А за день до нього їй наснився сон, від згадки якого холонула кров, а душа наче опинялася в самому пеклі. Допомагала тільки молитва, в якій зверталася до Бога. Думала: все що бачила у сні, стосувалося тільки її. Але…
Вістку про те, що мама потрапила в аварію й загинула у ній відразу, приніс у полудень сусід, який повернувся з міста. Від чорної хмари смутку, в будинку ніби все почорніло. Згадуючи свій сон і спів ставляючи його з розповіддю сусіда, Ніна зрозуміла: Господь попереджав, серце відчувало тривогу, а вона – всім знехтувала.
Маму похоронили за декілька днів. Довгі зимові вечори коротали всією сім’єю, – читали Біблію, спільно молилися, щонеділі ходили на богослужіння до храму. Весна принесла свої клопоти – і приємні, і не зовсім легкі. Та все робили гуртом. Хлопці не відставали від дорослих, не скаржилися на втому; допомагали й мамі, яка під серцем виношувала для них братика, а може сестричку..
Туга за мамою ще поверталася, але була вже меншою. З наближенням травня, відчутнішими ставали хвилювання за пологи. Заспокоювала думка, що містила в собі радість: з нею Господь і вся її велика сім’я.
У день самих пологів, від сліпучо-білого цвіту дерев, світ, здавалося сповнився святості. Коли народжувала дівчинку, здавалося затамував свій подих навіть вітерець. Повернулася додому за тиждень. Старші діти, порадившись один із одним, вирішили допомагати неньці почергово – хтось доглядати за сестричкою, хтось готувати їжу, а хтось прати пеленки, прибирати в кімнаті. від такої згуртованості невеличка дерев’яна хатинка ставала просторою – всім вистачало місця, кожному знаходилося гарне, добре і чуйне слово. Дуже любив зі своєю онучкою сидіти й дідусь. На його вона засинала відразу, а з нею засинала усмішка на її обличчі.
Влітку займаючись ремонтом у будинку, Савелій запропонував дружині за кошти відкладені з продажу квартири, прибудувати ще дві кімнати, або ж в односельців, які збираються виїжджати в Білорусію, придбати кам’яний. Вислухавши чоловіка, Ніна змовчала, бо не погоджувалася з ним.
— Я все узгодив і прийняв рішення, – знову заговорив Савелій.
— Я проти. В нас чудовий дім – три кімнати, кухня, сіни. Для чого нам інший будинок? Ні.
— А в тому, – мав на увазі будинок, – сім кімнат, кухня, коридор, веранда, ванна.
— Нехай. – стояла на своєму дружина, – гроші нам іще знадобляться. – І добудовувати нічого не будемо.
Постояв хвилинку, Савелій пішов надвір рубати дрова. Стук сокири об поліна, згодом допоміг йому вгамувати своє невдоволення, то ж коли повернувся до хати, його вуста знову розпливлися в люблячій усмішці.
У праці та метушні, дні збігали надто швидко. Здавалося, ніби нещодавно переїхали з міста в село, народилася молодша донечка, а насправді – збігло чотири роки. Десятирічний Самуїл – найстарший син, хоча був іще дитиною, всі дні літніх канікул проводив із батьком на полі, вчився водити трактор, керувати кіньми. В недільні дні та дні християнських свят, охоче приймав участь в храмових богослужіннях; коли захворів дідусь і вдень, і ввечері, і навіть вночі не переставав молитися за нього. Дивлячись на сина Савелій із Ніною не стримували сліз і часто в своїх молитвах, окрім подяки Богові за дітей, просили нагородити їх такою ж вірою, яку мав він.
Після смерті батька Ніна довго не могла змиритися, що залишилася сиротою. Й тільки спілкування з Самуїлом, спільні молитви із ним, заспокоювали її душу та серце.
— Ми всі в цьому світі гості, – говорив хлопчина, – то ж не потрібно сумувати за тим, що залишимо тут. А на небі чекатимуть нас і дідусі, і бабусі, і наш Вселюблячий Господь. Вірю: він заступиться за нас, щоб із нами не сталося і де б не опинилися. Адже ми – його діти.
За всі чотири прожиті наступні роки, після тієї розмови за будинок, Савелій ані разу не згадав Ніні про нього. А коли врешті його продали якісь дивній мовчазній бабусі, ще більше засумував за ним, усіляко намагався познайомитися з нею. Але старенька не хотіла ні з ким розмовляти.
— Не зустрічайся з нею, не дивися в її вічі, не вітайся, – одного вечора, Ніна вирішила застерегти своїми порадами Савелія. – Вона відьма. Принеси до хати біду – все життя картатиму.
— То ти віриш людям, а не Богу? А що, коли їй потрібна буде наша допомога? – Савелій говорив спокійно. – Старенька ще нічого не заподіяла нам, а ти вже її…
— Так, я ненавиджу її, дивлячись в очі чоловікові, агресивно прошипіла Ніна.
— Ненавидь. – погодився після короткого мовчання Савелій, але я все одно хочу познайомитися з нею.
Стримуючи в собі гнів, Ніна поглянула на дітей, після чого пішла у свою кімнату. То було перше їхнє велике непорозуміння за одинадцять років шлюбу. Навіть Самуїл не знав, як утішити батька. Підійшовши до нього й обійнявши, співчутливо прошепотів:
— Не хвилюйся, таточку. Невже хтось не може завдати нам біди, коли з нами сам Бог?
Тієї ночі Савелій довго не міг заснути. Прокинувшись уранці, відчув смачний аромат сніданку, що линув із кухні. Ніна, як раніше зустріла його поцілунком, запросила до столу, за яким уже сиділи діти. Нічого не наважуючись їх питати, відразу взявся смакувати млинці, запиваючи молоком. Коли діти поспішили до школи, забравши з собою молодших сестричок, аби дорогою відвести їх у дитячий садочок, Савелій все-таки наважився поцікавитися в дружини чи змінила вона своє ставлення до бабусі.
— До бабусі? – злякано перепитала. Тримаючи в руках рушник, почала нервово перебирати його, ніби намагалася знайти в ньому заховану відповідь. Та не знайшовши, притулилася до Савелія. – Не знаю. Після всього, що сталось, я заплуталася. Мені страшно.
— Твій страх пов’язаний з тим, що кажуть про неї люди?
Ніна стенула плечима.
— А чи не подумала ти, що старенька може стати нашим благословенням?
— Що ти маєш на увазі?
— Її для нас усіх послав сам Господь. А, може, ми призначені для неї.
Якою б не виявилася відповідь чоловіка, Ніна відчула полегшення на серці.
— Добре, – мовила обережно, – обіцяю тобі не перечити, коли бабуся попросить допомогти їй.
Ми ж не знаємо планів Бога.
Саме на такі слова відповіді чекав Савелій, і він безмежно зрадів, коли Ніна промовила їх.
Зі своїм проханням старенька не забарилася – прийшла за тиждень. Стоячи на дворі, не хотіла заходити усередину будинку, а коли вийшов Савелій, загадково мовила:
— Зайдеш до мене завтра. Якщо мене не боїшся – візьми з собою своїх менших помічників.
— Добре, бабусю, – відповів Савелій. Поки збирався з думками, щоб поцікавитися причиною її візиту, старенька вже зачиняла хвіртку з вулиці.
— Можна я піду з тобою? Я не боюся бабусі. Вона не відьма, – не вгавав Самуїл протягом всього вечора, поки батько не погодився відповісти йому згодою, спершу довіривши на завтра декілька важливих справ. Син погодився, обіцяючи виконати все справно. Савелій в цьому не сумнівався, бо не раз бачив, як він трудився нарівні із ним, хоча був іще дитиною. То ж коли наступного дня повернувся з роботи, повечерявши, разом пішли до старенької.
Будинок, в якому мешкала вона, потребував чимало роботи: в двох кімнатах необхідно було поміняти дошки підлоги, перебудувати пічку, побілити стіни, навести лад на горищі.
— Нічого, синку, – проказав Савелій, – впораємось, аби сили були.
На нестачу сил вони не скаржилися. Коли за два дні до них приєдналися ще двоє молодших хлопців, працювати стало веселіше і швидше. В суботу, зваривши їжу, до них приєдналася Ніна з доньками.
— Ще трохи й наша бабуся заживе, як у королівських хоромах, – оглядаючи кімнати, дійшла висновку наймолодша донечка.
— І справді, – підтвердила її слова мама.
Їй стало шкода втраченої мрії – будинку, в якому мешкала всією сім’єю, кожен у ньому мав би свою власну кімнату. А так…
«Може спробувати викупити його в бабусі, поговоривши з нею, – подумала в собі не наважаючись відкрити свій задум чоловікові. – Так, спробую, поки він на роботі, а діти в школі та в дитячому садку. Спробую».
Старенька ще здалеку помітивши її, запросила заходити до хати.
— Я прийшла до вас… – почала Ніна та згодом запнулася, не знаючи з чого і як почати. – прийшла просити вас про викуп будинку в якому живете. Але, будь ласка, не подумайте, що ми маємо намір викинути вас із нього. Ні. Ви залишитися в ньому, а ми доглядатимемо вас, як рідну. Документи оформимо самі. Гроші можу принести навіть зараз. Ви все одно живите в одній кімнатці, толі як інші пустують, а в мене п’ятеро діток. Їм потрібний простір.
— А мені? Ти думаєш: простір мені не потрібний? – заговорила хриплим голосом бабуся.
Погляд її очей почав пропікати гарячим поглядом, від якого, здавалося, можна було спалахнути і згоріти за коротку мить.
— Хочете, то можете переселитися в наш будинок. Він дерев’яний, але придатний для життя. Щоправда, в ньому лише три кімнатки, але вам вистачить, – продовжила Ніна.
— Не хочу. Не маю наміру переселятися до вас, і, щоб ви мені допомагали. Забирайся від мене.
— Але ж я…
— Ти чуєш мене, забирайся з мого будинку і не приходь більше ніколи. Ні ти, ні твої діти. Чуєш?
Після тієї розмови, жінка думала, що захворіє. Але бабусині хвороби, про які часто говорили односельці, не торкнулися нікого. Щоправда Савелій декілька днів ходив незадоволений; проходячи вулицею, щоразу поглядав у бік подвір’я, посеред якого знаходився будинок-мрія, в надії побачити його господарку й попросити в неї вибачення.
«Може вона насправді відьма, – почав вірити словам, які раніше чув із вуст дружини. Хотів був сам піти до хати старенької, та стримувався. – Нехай… Якщо стану в потребі – прийде. А коли не захоче – не перейматимуся.
Про стареньку односельці знову відкрито заговорили після того, як перестали взагалі її бачити. Тоді селом поширили нову чутку ніби вона померла, а світло, яке з’являлося в одній із кімнат великого будинку, вмикала її душа.
Щодня та щовечора Савелій із Ніною та дітьми чекали загадкову бабусю. Але вона не приходила і, чомусь навіть не з’являлася на своєму подвір’ї. З плином двох наступних тижнів, йдучи на роботу в колгосп і повертаючись додому, взагалі перестав дивитися у бік її будинку. Тільки в грудні, коли випав сніг, а мороз скував холодом землю, знову згадали про неї, задивляючись на комин її ж будинку.
— Дивно, невже їй не холодно? – дивувався Савелій.
— Я ж казала тобі:вона відьма, – нагадала дружина.
— Мені такою вона не здавалася.
— Значить уміє ховатися.
Савелій не знав, а найбільше боявся уголос висловити власну здогадку, яка, як відчувало його серце, все одно буде неправдивою. Тільки напередодні католицького Різдва, Ніна йдучи з магазину, побачила, як старенька поралася на подвір’ї, потім з хліва винесла декілька дерев’яних полін і повернулася до хати. Від думки, що старенька жива й вечір сьогодення проживе у теплі, в неї піднявся настрій.
— Слава Богу, – вигукнув Савелій, піднявши дружину на руки. – Ти не уявляєш, як і я зрадів, коли побачив дим із її комина. Мені навіть здалося, що почув аромат страв, які вона готувала для себе. А може, кохана, зготувавши вечерю, завтра всією сім’єю підемо до неї. Думаю: старенька пробачить нас.
— Я згодна, – відповіла на пропозицію Ніна. – Підемо.
Думки про відвідини загадкової бабусі, не залишали жінку й вночі. Їй навіть приснилася вона та
не такою, як є, а черницею. Одіта в чорний одяг, бабуся стояла біля хвіртки й щось кричала. Коли Ніна вийшла з будинку, то тільки почула про пожежу. Але де горіло й що саме, не встигла дізнатися – старенька зникла.
Прокинувшись, довго не могла заснути. Поруч спокійно спав чоловік, у сусідніх кімнатах діти. А до неї сон не повертався. Серце щось підказувало, але, що саме? Так і пролежала до світанку. Відправив Савелія на роботу, а дітей до школи та в дитячий садочок, узялася готувати вечерю. Роботи вистачило б не на одного, та вона не переймалася.
— Встигну, – заспокоїла себе, втішившись думкою про сьогоднішні відвідини старенької всією сім’єю.
Поки розпалила пічку, замісила тісто, замочила для куті пшеницю, а для голубців капустяне листя, вирішила сходити в магазин. В черзі простояла біля години. Та не встигла підійти до продавщиці, як зі двору почула вістку про пожежу. Горів її будинок. В цьому не сумнівалася, коли побачила людей, які із відрами спішили саме на до подвір’я. Полум’я смакувало дахом, збігало вниз стінами, розкидаючи довкола іскри. У вогняних язиках будинок зникав так швидко, як сніг від променів сонця. За декілька хвилин до подвір’я під’їхала пожежна машина, автобус із колгоспу. та не дивлячись ні на що, будинок, який іще вранці світився теплом і затишком зовні та зсередини, зникав перед очима, а з ним, здавалося й все її життя.
— Господи, чому? Не забирай його у нас, збережи хоча б кімнатку, – не в силах голосити, ледве повторювала Ніна.
Вона не помітила, як зник перед нею світ, а сама наче провалилася в темряву. Розплющила очі в кімнаті, де все сяяло від яскравого світла; декілька людей дивилися на неї зверху, перемовлялися.
— Як ти, кохана? – почула знайомий голос над собою. Широкого розплющивши вічі, побачила Савелія. Блідий і худий, він підійшовши, став поруч, узяв її за руку. – Не хвилюйся, ти в лікарні.
Ніна намагалася пригадати день, у який сталася те, через що опинилися тут, але нічого не пригадувала.
— Наш будинок… – перемагаючи в собі страх, повернути сумні спогади того нещасливого дня, мовив Савелій.
— Що з ним? Що з нашим будинком? – дивлячись на нього й нічого не розуміючи, поцікавилася Ніна.
— …Будинок у якому ми жили… він згорів, Його у нас більше немає.
— Немає? – розгубилася Ніна.
Вона відчула як до її пам’яті почали уривками повертатися спогади; як вона йшла у сільський магазин; як почула звістку про пожежу; як бачила, але не могла побігти до свого подвір’я, коли насправді горів її дім; як втратила свідомість; як… як…
Опустивши голову, Савелій змовчав.
То були дуже важкі дні випробувань, у яких далекою здавалася небесна височінь, але за нею, як вірили, є Той, Хто неодмінно почує та допоможе, Той, Хто завжди знає людські серця, промовляє до них, готовий прийняти кожного в Свої небесні святі оселі, чиє серце належатиме тільки Йому. Адже він не просто хтось, а – Бог.
Коли поверталися додому, Ніна попросила зупинити машину, аби поглянути на своє подвір’я, на місце, де раніше стояв їхній будинок. Від сліз, які накотилися на вічі, хотіла закричати, але теплі маленькі дитячі долоні, не дозволили їй.
— Не потрібно, матусю, – подав свій голос Самуїл. – У нас є новий дім.
— Дім-мрія бабусі Фекли, тієї загадкової, яку колись називали відьмою, – доповнила брата найменшенька Ганнуся.
— А вона о-он зустрічає нас, – показав на стареньку Савелій.
