Сніг випав уночі, а вранці земля, здавалося, поринула в білу казку, якій найбільше раділи діти, весело вигукуючи: «Зима прийшла! Зима прийшла!»
Зима настала того року невчасно, випередивши осінь на три тижні. Ніхто не очікував на неї, та й вона нікого не попереджала про свої права, які, нібито осінь погодилась їй передати завчасно. Й коли ще вчора сонце потішало своїм теплом, сьогодні, як би не мружило своє око, від різнобарв’я маленьких дрібненьких вогників на білому снігу, тепліше не ставало анітрохи. Мороз – помічник зими, малював дивовижні візерунки на шибах вікон і своїм холодним подихом промовляв: «Я надовно-о!».
Мене не лякали його слова, не переймався холодом, який свого часу стане ще дужчим. Як дитина, радів, позираючи на своїх синів, які йшли поруч по сюрприз, який обіцяв їм напередодні. А ним є нові лижі — фірмові, найдорожчі. Саме їх я, примітивши у спортивному супермаркеті вчора, попросив продавця не продавати, а залишити для моїх дітей. Однак їм про це не зізнався. Й ось сьогодні…
Андрійко з Олексійком невгамовно перемовлялися, засипали мене різними запитаннями, сміялися, наспівували улюблені пісні, аж раптом… зупинилися.
— Щось сталося? — поцікавився в них я.
— Тату, поглянь, — показав рукою син на ряд лавок, на одній із яких лежав чоловік.
Дивно, та на людній вулиці, його чомусь ніхто не помічав. А може, не хотів помічати…Чи може перехожі думали, що то є декілька мішків зі сміттям вкритих газетами і злегка присипаних снігом. Підійшовши ближче й нахилившись над ним, я помітив: безхатченко живий. Часто дихаючи, посинілий від холоду, чоловік щось бурмотів, когось кликав — важко було розчути. Та я зрадів, бо йому ще можна було допомогти. Про це повідомив синам. Хлопчики мене зрозуміли, крім одного: мою обіцянку про подарунок — не чекати? Я бачив, як це запитання невимовно завмерло на їхніх вустах, просилося, щоб його проказали вголос, але вони не поспішали.
— Не поспішай, тату, — наче здогадавшись про що думав тієї хвилини, тихо мовив Андрійко. — По твій сюрприз іще встигнемо — зима попереду. Правда, братику? — подивившись на Олексійка, поцікавився він. Той кивнув головою, проте змовчав. — А тепер нам потрібно допомогти йому, — показавши на чоловіка на лаві, перевів погляд на мене.
Поки я намагався якось допомогти бідоласі, біля нас почали збиратися люди. Хтось називав його алкоголіком, хтось пропонував викликати «швидкої», а хтось зупинився просто подивитись.
— А ви не з тих, хто разом? — поспішив до мене із своїм запитанням перехожий, злегка провівши пальцями по своїй шиї.
— Скажіть, а коли б на його місці хтось опинився з ваших друзів чи родичів, ви так само пройнялися до них байдужістю? Чи допомогли б? А якщо чоловік знеміг від якоїсь хвороби? Знаєте, Син Божий ніколи не проходив повз когось, допомагав навіть своїм ворогам. А ви?…
— От і допомагайте, коли ви син Бога. А я нормальна людина, — не сказав, а ніби просвистів своє перехожий, залишивши нас і поспішивши далі.
Я не помітив, як до нас протиснувшись крізь натовп, підійшов медик із сумкою на якій червонів медичний хрест.
— Що з ним? Ви родич? Коли йому стало погано? Ви дали йому чогось теплого? — тільки встигав запитувати він.
Я мовчав, розгублено кліпаючи очима. Що міг відповісти, коли сам уперше бачив бідолаху.
— Йому потрібно до лікарні. Ви, — подивившись на мене, сповістив, — поїдете з нами.
— Але ж я йому ніхто. Я батько двох синів із якими поспішав у магазин. Це вони його побачили.
— То ви хочете, щоб вони поїхали зі мною? — медик продовжував дивитися на мене.
— Н-ні, — зам’явся я, однак погодився.
Підійшовши до синів, які стояли неподалік, наказав їм повертатися додому. А сам сів у карету «швидкої».
Поки допомагав бідоласі в лікарні, супроводжував його різними кабінетами, вислуховував поради лікарів, скуповував необхідні ліки, не помітив, як збігло чимало часу, та жодного разу не пошкодував про витрачений не для сім’ї день. Безхатченко на ім’я Еммануїл, який виявився із сусідньої області (рідні діти залишили його напризволяще), став для мене наче рідним. Я стомився, але не переставав радіти, що допоміг незнайомій людині.
На жаль, я не знав, що буде далі, проте залишати Еммануїла наодинці з проблемами не збирався. Й про це повідомив свою дружину, зателефонувавши їй.
Вона не сердилася на мене. Прошепотів у слухавку: «Господь нам допоможе!», обіцяла передзвонити.
Я полегшено зідхнув. Еммануїлові виділили двомісну палату, дозволивши мені бути разом із ним. Поки йому лаштували ліжко, а потім ставили крапельницю з ліками, я спостерігав за ним біля дверей. Помитий і переодягнений у чистий одяг чоловік корився лікарям, не стогнав і не плакав, слухняно відповідав на всі їхні запитання. А коли вони вийшли з палати, Еммануїл покликав мене.
Я всміхнувся, взяв стілець і сів поруч ліжка.
Від хрипів, які було чутно в його грудях, на обличчі виступили крапельки поту. В палаті було тепло, але мені здалося, що зимовий холод проникав зі двору й не дозволяв теплу зігріти повітря. Поклавши свою руку на його, що нерухомо лежала на грудях, я злегка стиснув її долонею.
— Дякую, що живі, — тихо мовив йому.
— Дякую Богові, що Він послав тебе. Якби не ти, ще з вечора, а може, вночі, опинився б уже перед Ним. І, мабуть, краще було б померти, ніж жити, — розпачливо видихнув із себе.
— Чому так кажете? Невже життя набридло? — не розуміючи старого, забажав я уточнення.
— Не мені, а…
Йому було важко говорити. Після кожного мовленого речення, бідолаха закашлювався, та все одно не мовчав.
— … Синам. У мене їх двоє — дорослі, мають своїх синів. Тож і вирішили, що займаю їхнє місце. А ще… не подобалось їм ім’я моє. Кажуть, що воно не сучасне. Хіба Бог з нами, коли Його не видно? І ти не Бог. А коли ним є, то йди до Нього. А ми… проживемо без тебе — не діти ми. В нас — свій бог, і не один. Без грошей, сили, влади тепер ніяк, а з тобою щодня гірше.
— І коли це сталося?
— У вересні. Тоді ще не було так холодно, як сьогодні. Я жив у сквері, харчувався недоїдками, які викидали люди у сміттєві баки, спав на лаві. За моїми молитвами, Бог усе, що було потрібно, посилав мені. Він завжди був зі мною, всюди. Я відчував Його.
Еммануїл замовк, перевівши погляд на білу стіну. Зовні він виглядав спокійний, однак його серце і душа тривожилися. Не відпускаючи його руки, мені здалося, що я відчув їхні волання про допомогу.
— А якщо ваші діти та онуки зрозуміли свою провину, шукають вас…?
— Шукають, хочуть повернути? — прохрипів. — Ніколи. Вони не з тих у кого совість проговорить.
— А з яких? – не вгамовувалася моя цікавість.
— З дитинства я навчав їх любити Бога, молитися до Нього, водив їх у храм. Але з роками їхній вогник віри у Нього почав тьмяніти, а потів і зовсім згас. Еммануїл міцно заплющив очі. Я побачив як його обличчям потекли сльози, неначе краплі крові; не знав, що відповісти йому. Моє серце краялося від різних думок, які були гіркіші за полин.
«Так, до всього потрібно бути готовим», — подумав я.
Наше мовчання порушив телефонний дзвоник. Моя дружина хвилювалася за мене.
— Ти іди. Зі мною вже нічого не станеться. В мене немає сім’ї, а в тебе дружина, діти. Той, Кому я ще потрібний і Хто любить мене, буде зі мною. Не хвилюйся!
Еммануїл потиснув мою руку, а коли попросив нахилитися, то й поцілував. Я пообіцяв прийти до нього наступного дня разом із сім’єю, а ще молитися, щось для нього зробити, хоча насправді, не знав: що саме?
— Нам потрібно їх помирити, — запропонував Андрійко вдома підчас вечері. — Батьки й діти повинні жити разом.
— А їх ніхто не сварив. Еммануїл став не потрібний для своїх рідних. Розумієш?
— Ні, не розумію, — розсердився молодший син. — Як ти можеш стати для нас не потрібним, коли ми любимо тебе й любитимемо постійно. Ми твої, а ти — наш.
— Дякую вам, — обійнявши хлопців, я міцно пригорнув їх до себе. — Я не сумнівався.
Думками полинувши до свого підопічного, знову побачив його жовтувате лице, сховані за віями вічі. Страшно було думати про те, що вчинили з ним його діти. Вночі я не спав. З дружиною помолившись, іще довго розмовляли, планували як і чим зарадити Еммануїлу.
Недільний ранок розпочався з хурделиці. Та ми все одно пішли до лікарні. Еммануїл зустрів нас із Біблією в руках, яку читав стоячи на колінах біля ліжка. Нам спочатку стало ніяково заходити у палату, але почувши його голос, зайшли.
Ми розмовляли три години, виходили з палати лише раз, аби медсестра змогла зробити йому уколи й поставити крапельницю. Еммануїл знову розповідав про своїх дітей, про те, як він із дружиною допоміг їм здобути вищі освіти, влаштував на роботу, одружив; збудував будинок, облаштував його; ніколи не забував молитися, навіть тоді, коли хлопці переставали ходити до храму; коли померла дружина.
— Як народилися онуки, життя потекло проти Божої течії, — друзі, гулянки, п’янки, а про Бога забули. Для мене виділили в моєму ж будинку найменшу кімнатку, з одним вікном, ліжком, столиком і стілець. У ній проводив усі свої дні, а згодом… — він знову забрів у свої думки, заплакав.
— А що коли всі разом поїдемо до ваших дітей, поговоримо з ними? Не хочеться вірити, що все втрачено, — запропонував я.
Еммануїл мовчав. Від боязні, а може від слабкості його тіло похололо, руки затремтіли. Мовчання, яке, надіявся, триватиме не довго, затягнулось. Я вже почав жалкувати, що дозволив собі висловити його таку пропозицію. Зніяковіли й мої діти.
— Я не проти, — врешті погодився чоловік, але про поїздку поговоримо коли одужаю.
Ми відвідували Еммануїла щодня, впродовж трьох тижнів, купували ліки та оплачували послуги лікарів. І тільки за три дні до Нового року забрали його до себе. Мої хлопці одразу знайшли з ним спільні теми для розмов. А сам чоловік наче повернувся у молодість. Називаючи Андрійка з Олексійком онуками, я бачив як він радів і водночас, думаючи про власних дітей і онуків молився за них, плакав, непокоївся усамітнившись у своїй кімнаті в нашому будинку. Не менше за нього перед зустріччю з його хлопцями нервував і я. Мене не турбувала далечінь, яку потрібно було проїхати, а те, як зустрінуть вони нас і що скажу їм.
Навіть якщо вони не виявлять бажання зустрітися з нами або проженуть, я обіцяв Богу, що не залишу бідолаху самотнім. І ось цей день настав — п’ятий у Новому році. Шість годин подорожі в салоні нашого мікроавтобуса виявилися не такими важкими. Їдучи в іншу область і стежачи за дорогою, я дивувався відсутністю автомобілів — порожнеча і тиша правили нею. І я втішався цим, прохаючи у молитві Господа, допомогти нам усім..
Під’їжджаючи до рідного міста, Еммануїл просвітлів, пересів у крісло поруч зі мною та своїми вказівками направляв мене до вулиці, на якій колись мешкав.
— Он він, мій будинок, — вигукнув голосно й простягнув уперед руку, вказуючи нею на двоповерховий будинок із червоною черепицею. Він добре проглядався серед інших, як і триметровий паркан, який огороджував усе обійстя.
— Вибудували наче в тюрмі, — пробурмотів чоловік, коли ми зупинилися біля воріт. Вийшовши з авто, я побачив як камера відеоспостереження повернулася в наш бік, а за п’ять хвилин до нас, прочинивши хвіртку, вийшли два товстуни — сини Еммануїла.
— Оце, значить, приїхав, — прогудів старший Юліан.
— Ну-ну. Проситимешся назад? — поцікавився молодший Ігнат.
Вони чавили нас своїми недобрими поглядами, проте стримували гнів.
— Діточки мої, так, я повернувся до вас, — ніжно мовив батько.
— А ми на тебе не чекали. Їдь туди, звідки приїхав, — різко випалили одночасно брати.
— Ви не раді мені, чи, може забули… — хотів поцікавитися Еммануїл, але хлопці не дозволили йому договорити.
— Ти — Еммануїл, — дивився на свого старенького батька, мружачи очі Юліан, але не відходив від хвіртки. – Думаєш, що дозволимо пройти? — засміявся.
— Ніколи, — доповнив Ігнат.
— Стривайте, — втрутився у розмову я, підійшовши до товстунів, однак ті не зрушили зі своїх місць. Мене душили сльози жалості та образи. «А якби батько помирав і хотів побачити їх востаннє?» А вони? Думають, як би краще і ситніше наїстися. Від прискіпливих поглядів один до одного, мені самому стало не переливки — лячно.
— А себе уявили на місці рідного батька? У вас же є діти? Любов? — запитав, але на мої запитання хлопці засміялися.
— Любов? — перепитав молодший. Ми знаємо про неї багато, тільки…
— Не потрібно, — не дозволив я висловитися йому, а потім пошкодував, хоча знав, про яку любов він мав намір розповісти нам.
— Я кажу про любов Бога. Про Божу любов, яка сходить із небес і ніколи не змінюється, яка навчає любити навіть ворога. Любов — це плід, який виростає в будь-який час і доступний кожній людині. Проте… не вам.
Я подивився в їхні вічі, однак, на жаль, окрім порожнечі та темряви, нічого в них не бачив. «Ні, такі люди ніколи не матимуть чуйності в своїх серцях, — подумав, — бо для них головною мрією залишатимуться гроші». Мені стало шкода Юліана, Ігната, а ще більше — Еммануїла. — Богу гидливо дивитися на вас. Ні, Він не забув мудрість вашого батька, життєвий досвід, настанови й усі молитви, якими жив аби вам жилося добре. А ви? Забули! — видихнув я, схиливши свою голову. — Діти, які люблять своїх батьків — найщасливіші на землі. Для Бога важливе наше серце. Не ображайтеся на Нього, коли одного дня Він вам скаже: «Я не знав вас і не знаю».
Я думав, що говорити з дітьми Еммануїла буде так само легко, як з моїми. Але… Юліан з Ігнатом, здавалися, навіть перестали дихати, коли я замовк і рушив до свого місця за кермом авто.
Обоє, нічого не промовивши, зникли за високим парканом.
Повертаючись додому, гнітючий настрій усю дорогу переповнював і розум, і серце, і душу. Та кожен із нас тримався, щоб не мовити зайвого. Хотілося вірити, що діти Еммануїла повернуться до батька, повернуть його до себе. Та чомусь було важко. Нас усіх заспокоювала думка: Еммануїл тепер потрібний нам: Андрійкові, Олексійкові, які досі називають його своїм дідусем. А минуло від того дня вісім років…
