Амброзія. За свої сім років Марійка звикла, що до неї постійно так звертаються. День, у який її вперше так назвали – не пам’ятала, проте маленька знала: амброзія – бур’ян, що росте будь-де, аби тільки йому було зручно, тоді як іншим рослинам – зась. Вона наче всім говорила: тут моя територія, бо я – королева на ній.
Однак Марійка не нагадувала її. Дівчинка любила коли поруч неї збиралися друзі; з усіма мала гарні взаємини, ніхто її не ображав і вона не ображала нікого. А як хтось хотів образити, знала як вгамувати нахабу – не кулаками, нефільтрованими словами, як дехто умів – лагідним поглядом сповненим прощення, ніжності й любові.
Вихователі інтернату вважали дитину подарунком небес, однак Марійка подарунком себе не вважала. Про те, що людей ніколи, нікому не дарують, говорила кожному і постійно.
— Я не іграшка. А те, що опинилася тут – це було записано у планах Бога.
— У планах Бога? – не розуміли вихователі. – Тоді, можливо, це Він винен у твоїй нещасливій долі? Запитай Його, – радили. – Нехай пояснить тобі, чому так вирішив. Таких як ти – тут багато. А подібних тобі в у всьому світі на пальцях перерахуєш.
— Чому? Це вам здається, та не для Бога. Йому кожна людина відома. Невже ви не читали, що на голові людей кожне волосина порахована?[1] Так що… я не подарунок.
Не хотілося Марійці турбувати Бога своїми запитаннями, відповіді на які все одно не отримала б, не збагнула б причину трагедії, що спіткала сім’ю, в якій прожила всього рік. А якщо й вдалося б, то чи полегшало б, стала щасливою на день, тиждень чи місяць?
Марійка щодня бачила, як до дітей, доля яких привела до інтернату, приїжджали люди, забирали їх на декілька днів до себе – раз, удруге, а потім… Одні продовжували жити в інтернаті, інші – не поверталися до нього. На неї ніхто не звертав увагу. Тих, хто по-справжньому любив її, кого готова була називати «батьком» і «ненькою» залишалися Федір з Емілією та їхні діти.
На те, що сталося з ними – не очікував ніхто. Мабуть, не знали й ангели, які постійно служать Богу, що приготував для них їхній Творець. Довга процесія людей, які одного листопадового дня проводжали сім’ю на кладовище, досі видінням повстає перед очима. Сумно тоді грали музики, рікою лилися сльози. Здавалося, навіть небо плакало, сумуючи за загиблими в аварії. З живих залишився тільки наймолодший Євстафій. Не збігло й тижня, як за ними до будинку священника, який забрав їх до себе, приїхали ті самі жінки, які приїжджали після смерті неньки Глафіри. Тоді за неї заступився Федір. Цього разу – ніхто.
Як маленька не прохала їх залишити її в будинку отця Антонія – не погодилися. Вони чекали поки він збере всі їхні речі, супроводить до автобуса, попрощається. Коли потрібно було вже рушати, випровадили попід руки надвір.
Думала Марійка, що їхні подальші дні, місяці, роки і життя минатимуть разом. Однак… Євстафія забрали до іншого сирітського закладу, а її, поки не виповниться належних чотири, з Будинку малютки не переведуть до інтернату, в якому мріяла, зустрітися з ним. Не склалося. Залишився від Євстафія тільки лист, який зберегла, а навчившись читати, перечитували поки не вивчила його напам’ять: «Я розшукаю тебе і одружуся на тобі. Та це станеться не скоро, але станеться. Обіцяю. Ти тільки вір і чекай». Як доля складеться за планами Бога, доводиться тільки чекати та мріяти, зіпершись на підвіконня в коридорі, в спортзалі чи в інших кімнатах, спостерігати, що коїться надворі; як поволі, з початком осені й упродовж зими, світ щодня старішав, з весною повертався до своєї молодості; як в розливах розкутого світла, голосах дібров мінялися кольори. «Тільки Господу відомі плани щодо мене. Тільки Йому».
«Не поспішай!» – промовляло серце.
«З вічності не буде вороття», – додавав розум.
«Люди постійно сиплять на рани сіль, однак ти тримайся, продовжуй їх любити», – голосила душа.
На небі свій лан вже засівали зорі, мовчанням застилався літній вечір, наливаючись духмяним рум’янком квітів. Пригадуючи з чого почався сьогоднішній день, якими подіями був сповнений, нічого втішного не знаходила.
Заплющив вічі, Марійка відчувала, як її тіло стомлювалося від утоми, а серце лякливо билося у грудях.
«Важко жити, але не хочеться залишати цей білий світ, навіть якщо у тому, ще світліше, яскравіше, добротніше і в ньому живе Бог.»
«Не бійся, моя дитинко, Я з тобою. Не залишу тебе ніколи, бо Я полюбив, люблю і любитиму тебе», – слова Божого Сина, які серцем чула постійно, виявлялися цілющим бальзамом для душі та тіла, додавали сил. Дівчинці й того дня хотілося подякувати Йому за них, але не зчулась, як чийсь голос порушив тишу та всі слова, які вже зібралися у речення молитви в неї на язику.
— Привіт! Тебе звати Амброзія?
Марійка озирнулась, а коли побачила лагідні, блакитні вічі жінки, яка дивилися на неї, усміхнулася.
— Моє ім’я Марійка. Амброзією називають між іншим.
— Це ж як? – здивувалася незнайомка. – У людини має бути одне ім’я, – пояснила.
— Знаю, – ствердно відповіла дитина. – Та я не проти, що так називають. Виходить, у мене два імені: Марійка-Амброзія, або ж, Амброзія-Марійка. Можливо, через те, що я нещаслива, гірка, страждальна.
— Гм, якщо Марія означає саме те, що перерахувала, то, виходить Єва – мати всіх, хто живе на цій землі. – Єва посміхнулася, притуливши до себе Марійку, обійняла. – Я ваша нова вихователька. Будемо знайомі?
Простягнувши свою руку, вона завмерла в очікувані відповіді Марійки. І вона не забарилася. Маленька з радістю простягнула свою.
— Будемо, — підтвердила, а ліпше – будемо ще й друзями. Ще й якими друзями, — додала. – Знаєш, я тільки і вкотре стала щасливішою.
Голос маленькою звучав радісно, а сміх линув тоненьким голосним дзвіночком.
— А ти – щаслива? – раптово поцікавилась у Єви.
— Я? – вихователька розгублено закліпала, бо не знала, що відповісти на не просте запитання. Вона готова була визнати, що, не є щасливою і на це були свої причини, та засоромилася.
— То ти знаєш?
Хвилина мовчання виявилася такою втомливою, що Єві здалося, наче вона розвантажила без сторонньої допомоги декілька вантажівок з цеглою. Соромно було підняти вічі і червоні щоки. Підійшовши ближче, маленька взяла в свої долоні, долоні Єви та подивилась знизу вгору на неї.
— Хочеш, я розповім тобі про щастя? – зашепотіла, піднявшись на пальці ніг. – Я, щоправда, знаю мало, але…
Вихователька погоджено кивнула в знак згоди й приготувалася слухати. Та перш, аніж почати, Марійка вирішила усамітнитися з нею в класі.
— Задля того, щоб щастя не втекло від нас, – пояснила, зачиняючи за собою двері. – Розумієш?
Єва нічого не розуміла. Та коли у голосі почулася таємничість, бажання дізнатися про щастя, стало ще сильнішим.
— Щастя – це, як…, – почала Марійка та раптово замовкнула, подивившись на стелю, наче на ній раптово побачила його, проте не могла визначити на що воно подібне, – як квітка, як сонячний зайчик, як світлячок. Воно настільки маленьке, що тримаючи його в долонях, відчуваєш себе найщасливішим у світі. Ти не знаєш, як його можна назвати, але певен: воно твоє, рідне; не відаєш, звідки взялося, бо не помічав його, знав про його існування. Проте, воно з тобою було завжди, всюди. Адже воно – щастя.
— Щастя, – повторила так само замріяно, грайливо, як Марійка Єва. Їй закортіло приєднатися до її вальсу, що танцювала кружляючи поміж партами з напівзаплющеними очима й дивом не торкаючись жодної. Вона навіть піднялась, але стрималась підійти, помітивши у дверях ще одну дівчинку, яка набундючено спостерігала за обома. Коли Марійка зупинилася, незадоволена швидкими кроками підійшла до неї.
— Радієш за мене? Раді-ій, – лукаво посміхнулася. – Завтра всіх вас я залишаю. Назавжди, – додала. – А у тебе, – тикнувши вказівним пальцем у груди Марійки, єхидно хіхікнула, – ніколи не буде батьків. Ти…ти, – по зміїному зашипіла, – залиш-шишся тут назавжди, не дочекаєш-шся, не пізнаєш-ш своє ш-щастя. Чуєш-ш? Це кажу тобі я – Підлиза.
Марійці було боляче слухати дівчинку-біду, бо саме так через її нестримний, бойовий характер називали в інтернаті, яка з дорослою жорстокістю, радо встромляла в душу, наче гострі леза, свої слова.
— Ти що, так і стоятимеш? Нічого не робитимеш? – від обурення вихователька аж зіскочила зі стільця.
— Нічого, – підтвердила, не зводячи свого погляду з підлизи Марійка. – Від того мені легше не стане. Я – не вона. Моє щастя мені ще усміхнеться. Я чекатиму його. – Закінчивши, вона спокійно підійшла до дівчинки й простягнувши руки, усміхнулась, а потім обійняла її.
В кімнаті запанувала тиша, яку не хотіли порушувати навіть цвіркуни за вікном, а розгублена Підлиза проковтнула решта не виказаних слів.
— Тільки любов, прощення, добро, а ще – посмішка – продовжила за хвилину, – роблять людей щасливими. Так навчав Ісус. Прощення приносить щастя[2], а щасливе серце робить обличчя радісним[3]. Формула щастя Божого Сина досі залишається простою: бути постійно щасливим незважаючи ні на що[4]. Воно міст понад рікою зла, яку часто ми створюємо ми самі, ціль життя для всього світу; мелодія зі слів, які ніколи не чахнуть, не розсіваються подібно туману. Ось так.
Дитина присіла біля ніг Єви, поставивши свої руки їй на коліна. За вікном давно опустився вечір і стрілки годинника показували за п’ять хвилин одинадцяту. Проте нікуди не хотілося йти. Хотілося залишатися в тому світлі, що, як здавалося, линуло нізвідки та було таким приємним…
Не вірити Марійці Єва не могла. Маленька дівчинка здавалася її ангелом, який чомусь опинився тут. Дуже хотілося побажати їй великого неземного щастя, та почувши все, що було сказано маленькою, вихователька зрозуміла: Марійка вже є щасливою не дивлячись на негаразди долі, що довелося їй зазнати. І буде щасливою незважаючи ні на що. Вона – справжня скарбниця щастя.
[1] Лук. 12:7
[2] Пс. 31:1-2
[3] Пр. 15:13
[4] Матв. 5:3-12
