Роксолана на мить зупинилася й озирнулась… За столиком на терасі італійського ресторану, який нещодавно відкрили, сидів уже не молодий, але дуже симпатичний, стильно одягнутий чоловік. Він щось весело розповідав своїй супутниці – симпатичній засмаглій чорнявці. Жінка кокетливо всміхалася, жваво жестикулювала та голосно відповідала йому.
“Точно іноземка, – подумала Роксолана… – Але ж хто цей чоловік? Чому здається знайомим? Де я могла бачити його раніше?..”.
Чоловік, мабуть, відчув, що за ним спостерігають, – також озирнувся. Зустрівся поглядом із Роксоланою, примружився, а тоді привітно помахав рукою:
– Роксо, невже це ти?! – вже мав намір піднятися зі стільця, але жінку ніби струмом ударило: “Назар… Це ж Назар!”. Вона вмить набурмосилась і сердито вигукнула:
– Ні, ви помилилися! Точно помилилися!
Швидко повернулася, перейшла на інший бік вулиці та зникла за рогом.
Чоловік іще деякий час дивився їй услід, а тоді якось так меланхолійно, ностальгічно зітхнув та пояснив італійською своїй супутниці:
– Подумав, що це подруга дитинства та юності… Але, здається, помилився…
Смаглява дружина-сицилійка погладила чоловіка по руці:
– Ох, Назаре, ти так прагнув повернутися на Батьківщину. Нарешті твоя мрія здійснилася. Думаю, наш бізнес буде успішним і ми залишимося тут назавжди… А друзі… Ти обов’язково ще з ними побачишся. І мене познайомиш!
– Так, – погодився чоловік і запропонував випити кави та поласувати десертом.
Більше до цієї теми вони не поверталися. Назар зовсім скоро забув про те, що в незнайомій, утомленій життям, повнуватій, сутулій, неакуратній жінці впізнав своє перше кохання… Роксолану…
“Тю, – подумки сказав собі. – Це точно не Рокса! Хоча… погляд… Очі… Її очі! Але… Ні, це не вона. Не могла ж вона так кардинально змінитися… За двадцять з лишком років… Хоча… Хто знає… Хто знає…”.
Роксолана повернулася додому зла й роздратована. Поставила в коридорі важезні пакети й гукнула:
– Семене, ти спиш?! Іди розпаковуй сумки.
З кухні поволі вийшов огрядний чоловік, неакуратно одягнений, неголений, із пляшкою пива в руці:
– Принести змогла, а розпакувати вже годі? – навіть не привітався із дружиною.
Вона не відповіла, байдуже пройшла повз нього й зачинилася в кімнаті. А коли почула, що чоловік усе ж таки взявся виконувати її прохання-завдання, що в кухні задзвенів посуд, увіткнулася обличчям у подушку й гірко-гірко заплакала.
***
Їй було шістнадцять… Назарові – сімнадцять… Вони були сусідами й товаришували ще з дитинства. Вже старшокласниками зрозуміли, що між ними спалахнуло перше кохання, таке ніжне й романтичне, щире та незвідане, трепетне й бентежне. Квіти, вечірні прогулянки, освідчення, відверті листи-записки й несміливі поцілунки – все було таким новим і таким потрібним юним закоханим серцям. Назар обожнював свою подругу-красуню, пишався нею, складав і присвячував їй вірші та пісні. Вона ж спершу танула в цих почуттях, віддавалася їм сповна, а згодом відчула, яку силу та владу має над хлопцем, й почала маніпулювати коханим. Спершу все було невимушено й невинно: “Назаре, допоможи розв’язати задачку з хімії”, “Назаре, понеси зі школи мій портфель”. Згодом прохання ставали дивнішими. Вона немовби випробовувала його, вже не кохала, а бавилась – перевіряла його почуття, його відданість. Молода й легковажна, вона перестала цінувати те, що мала. Якось попросила Назара, щоб відпустив її на побачення з хлопцем із сусіднього будинку. Відверто знущалася. Іншого разу Роксолана поїхала з друзями на три дні в Карпати. Про свій намір навіть не натякнула Назарові. Не запропонувала поїхати разом із нею. Коли повернулась, відверто глузувала: “Ось як я тебе перехитрувала! Класно!”. Цього разу хлопець образився… Та коли дівчина почала нудьгувати й попросила пробачення за свій вчинок, забув увесь біль, якого вона йому завдала, й пробачив… Квіти, вірші, побачення, поцілунки… А потім знову вибрики… Так тривало два роки. Роксолана давно вже не любила хлопця, а він, до безтями закоханий, чекав, вірив і сподівався, що дівчина зміниться… Стане такою, якою була раніше, коли їхні почуття тільки зароджувалися.
Проте час розставив усі крапки над “і”. Роксолана все більше віддалялася від Назара. А тут іще його батьки всію сім’єю вирішили емігрувати до Італії… Навіщо ж їй підтримувати стосунки, які не матимуть майбутнього? Дівчина почала відкрито фліртувати з іншими, вишукуючи серед залицяльників гідних претендентів на своє серце. І хоч як благав її Назар, як просив дочекатися його – обіцяв, що обов’язково повернеться з Італії або ж запросить Роксу туди, – для дівчини це вже не мало жодного значення.
До того ж саме познайомилася із Семеном – випускником вишу, в якому навчалася. Старший хлопець неймовірно привабив дівчину, байдуже, що мав славу ловеласа. Роксолана закохалась, у її серці зовсім не залишилося місця для Назара…
Життя кожного потекло своїм руслом. Уже за рік Роксолана вийшла заміж за Семена. Назар писав дівчині листи, просив дочекатися його, бо ще кохав свою Роксу… А вона… Коли вийшла заміж, переїхала до Семена. Нової адреси Назарові не залишила, та й узагалі, дуже рідко відповідала на його листи…. Врешті-решт хлопець здався і перестав писати.
Вже згодом від спільних знайомих дівчина дізналася, що колишній коханий закінчив в Італії виш, а його батьки започаткували власний ресторанний бізнес…
Поступово стиралися найяскравіші спогади юності… Сіре, буденне життя приборкало гарячу Роксу, її норовливий характер. На світ одне за одним з’явились діти – син і донька. Семен із роками ставав усе нестерпнішим: пиячив, часто змінював роботу або ж узагалі місяцями сидів удома, зраджував дружину. Роксолана сама про все піклувалася. Працювала майже цілодобово. Сімейні проблеми й непосильна праця змінили її до невпізнання. Від вроди, веселої вдачі, а тим паче від палкого кохання до Семена не залишилося й сліду. Жили, як собака з котом… Не розлучалися ніби заради дітей, але насправді й самі не знали, чому ще й досі разом…
Назар одружився з красунею-сицилійкою Марго. У них народилась донечка Розаліна. Родинний ресторанний бізнес процвітав. Коли дівчинка підросла, подружжя вирішило приїхати в Україну й відкрити в Назаровому рідному місті ресторан зі стравами італійської кухні. Так і зробили… Тепер були власниками затишного ресторану і просто щасливим подружжям, яке займається улюбленою справою та насолоджується життям…
***
Того дня Роксолана ще довго плакала. Оплакувала і втрачене перше кохання, і прикрий юнацький характер, і необдумані вчинки, і змарновані роки нещасливого подружнього життя, і самотність, яка вже давно поселилась у її серці й не дає ані спокійно жити, ані думати, ані про щось мріяти… Плакала вона й наступного дня. Все згадувала Назара… І порівнювала себе з ним. І якось по-іншому поглянула на себе в дзеркало: не рівня вона тепер Назарові, а особливо його дружині – засмаглій вродливій іноземці…
А потім від знайомих Роксолана дізналася, що Назар повернувся в їхнє місто назавжди, що відкрив італійський ресторан, що колишній коханий дуже привітний та гостинний, що став зразковим сім’янином… І вже продумувала, якими вулицями ходити, щоби ніколи більше не траплятися на очі Назарові, щоб і не підступати до його ресторану… Щоб не розбурхувати в пам’яті юнацьких років, щоб не тривожити свого втомленого серця, щоб і далі жити із чоловіком-п’яницею і невдячними дітьми-підлітками та щодня важко працювати, аби вижити… Бо така Роксоланина доля… Але таку долю вона вибрала сама!
